Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу.
Навчила дітей, як на
світі по совісті жити,
Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу.
– Куди ж це ви, мамо?! –
сполохано кинулись діти.
– Куди ж ви, бабусю? –
онуки біжать до воріт.
– Та я ж недалечко...
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти... А ви
вже без мене ростіть.
– Та як же без вас ми?...
Та що ви намислили, мамо?
– А хто нас, бабусю, у
сон поведе по казках?
– А я вам лишаю всі
райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і
золото на колосках.
– Не треба нам райдуг, не
треба нам срібла і злата,
Аби тільки ви нас чекали
завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю
вашу вічну роботу, –
Лишайтесь, матусю. Навіки
лишайтесь. Не йдіть!
Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
Змахнула рукою – злетіли у вись рушники.
"Лишайтесь щасливі", – і
стала замисленим полем
На цілу планету, на
всі покоління й віки.
"Лишайтесь щасливі", – і
стала замисленим полем
На цілу планету, на
всі покоління й віки.
