Посіяла людям літа свої, літечка житом,

Прибрала планету,

послала стежкам споришу.

Навчила дітей, як на

світі по совісті жити,

Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу.

– Куди ж це ви, мамо?! –

сполохано кинулись діти.

– Куди ж ви, бабусю? –

онуки біжать до воріт.

– Та я ж недалечко...

де сонце лягає спочити.

Пора мені, діти... А ви

вже без мене ростіть.

– Та як же без вас ми?...

Та що ви намислили, мамо?

– А хто нас, бабусю, у

сон поведе по казках?

– А я вам лишаю всі

райдуги із журавлями,

І срібло на травах, і

золото на колосках.

– Не треба нам райдуг, не

треба нам срібла і злата,

Аби тільки ви нас чекали

завжди край воріт.

Та ми ж переробим усю

вашу вічну роботу, –

Лишайтесь, матусю. Навіки

лишайтесь. Не йдіть!

Вона посміхнулась,

красива і сива, як доля,

Змахнула рукою – злетіли у вись рушники.

"Лишайтесь щасливі", – і

стала замисленим полем

На цілу планету, на

всі покоління й віки.

"Лишайтесь щасливі", – і

стала замисленим полем

На цілу планету, на

всі покоління й віки.